mandag 12. oktober 2026

Я помилявся.

Я помилявся, і лише у 61 рік усвідомив, що помилявся все життя. Я вважав Російську Федерацію, а до неї Радянський Союз, феодальним політичним утворенням, яким за правилами феодального суспільства керували люди, котрих умовно можна було б назвати альфафеодалами.

Я вважав, що після 1917 року це було замасковане феодальне суспільство, приховане за пропагандистськими ярликами, у якому люди були рабами тих, хто стояв на вершині феодальної ієрархії.

Після розпаду Радянського Союзу на його руїнах постала Російська Федерація. Протягом кількох років існувала принаймні теоретична можливість того, що вона стане справжньою державою, де люди будуть вільними, а можновладці — підзвітними громадянам.

Після призначення Володимира Путіна президентом Російська Федерація змінила курс. Я вважав, що повернулася та сама феодальна ієрархія, яка існувала в Радянському Союзі. Люди дедалі більше перетворювалися на рабів тих, хто був нагорі, самостійне мислення придушувалося, а все підпорядковувалося державному контролю.

Тому до січня 2022 року я вважав Російську Федерацію своєрідним різновидом феодального державного утворення.

У січні 2022 року я раптом усвідомив, що всі ці роки помилявся. Як я тепер це розумів, ані Радянський Союз, ані Російська Федерація, яка постала після нього, не були феодальними політичними утвореннями. Це було щось зовсім інше: територія, жителів якої підкорила терористична організація. За кілька років після захоплення влади у 1917 році ця організація набула також рис секти чи культу: генеральний секретар Сталін поставив Леніна на вершину культу особи.

Отже, на мою думку, це була не держава, а територія, де люди жили під владою терористичного культу.

Протягом більшої частини періоду, коли ця терористична секта панувала під назвою «Радянський Союз», її найвищого керівника називали генеральним секретарем. В останні роки перед розпадом Радянського Союзу керівника називали президентом.

Коли у 1991 році Радянський Союз розпався і на більшій частині його території постала Російська Федерація, її перший президент Борис Єльцин дав надію на те, що вона зможе перетворитися на справжню демократію, де народ обиратиме своїх представників, а представники відповідатимуть перед народом.

Ситуація змінилася після призначення Володимира Путіна президентом Російської Федерації. Владу остаточно захопило організоване злочинне угруповання терористів і бандитів з ознаками мафії, очолюване Володимиром Путіним. У багатьох країнах мафія діє всередині держави. На території, яку називають Російською Федерацією, мафія обзавелася власною державою. Її керівника можна назвати альфамафіозі та альфатерористом.

Поступово зникало дедалі більше тих небагатьох ознак, які ще дозволяли припускати, що це може бути державою.

Терористична організація з ознаками мафії на чолі з Володимиром Путіним контролює 17 мільйонів квадратних кілометрів зі 140 мільйонами жителів. (Цю чисельність населення не можна вважати достовірною: фактична кількість може бути значно меншою.) Ці люди служать рабами цій злочинній терористичній організації з ознаками мафії.

Усередині організації підвищенням винагороджували за особливий різновид таланту: відданість і безжальність у виконанні наказів начальства. Жодні моральні цінності не заохочувалися.

За винятком окремих періодів 1990-х років, від 1917 року й до сьогодні це була територія під владою злочинної організації.

Після захоплення влади у 1917 році на всій цій території почалися масові руйнування. Людей, які виступали проти злочинної терористичної організації, знищували. Значну частину інтелектуальної, культурної та релігійної еліти країни після захоплення влади змусили емігрувати; згодом цих людей почали просто вбивати.

Розпочався своєрідний негативний відбір: людей із найгіршими моральними та людськими якостями висували на керівні посади на цій території. Серед письменників особливо підтримували тих, хто виконував диктат радянської пропаганди.

Спочатку вбивали лише тих, хто відкрито виступав проти терористичного режиму. Проте згодом серед жертв ставало дедалі більше людей, які раніше ставилися до нього нейтрально або навіть позитивно.

Частина вбивств і знищених людських життів була наслідком боротьби за владу, покликаної зміцнити становище керівників цієї злочинної терористичної організації. Це була абсолютна влада: альфатерорист мав також необмежену владу над усіма іншими керівниками організації, над їхнім життям і смертю.

Стверджують, що лише 15 відсотків людей пам’ятають події суспільного життя більш ніж тримісячної давності. Це було однією з причин, чому Сталін знищив приблизно 15 відсотків населення: тих, хто міг пам’ятати події, що сталися понад три місяці тому.

У 1930-х роках пропагандистські газети терористичної організації часто переводили до закритих бібліотечних фондів, коли від дня їхнього виходу минало три місяці. Інакше люди, які зазвичай не пам’ятали давніших подій, могли б прочитати старі газети й почати запитувати, як сталося, що тих, кого тепер таврують як ворогів держави, лише шість місяців тому звеличували як великих вождів і вчителів.

Уся інформація й уся культура перебували під впливом терористичної організації та служили одній меті: утримувати її при владі. Це були інструменти промивання мізків, покликані змусити людей служити можновладцям, не ставлячи зайвих запитань. Вони дуже ефективно впливали й на багатьох людей за межами території, над якою панував цей терористичний режим, особливо на тих, хто отримував відомості про життя та події лише з каналів, підконтрольних режиму.

Підкоривши жителів контрольованої нею території, організація взялася за наступну мету, а точніше — за давнішу, визначену її першим керівником Володимиром Леніним, уродженим Ульяновим: підпорядкувати весь світ владі тієї самої організації.

Цій терористичній організації ніколи не вдавалося забезпечити істотний розвиток на контрольованій нею території. Для її керівників розвиток країни означає поширення особистої влади на більшу територію та більшу кількість людей. Тому їхнє уявлення про успіх було пов’язане з повторюваними спробами завоювати сусідні народи. Після підпорядкування цих територій владі організації вони зазвичай занепадали й деградували.

Для здійснення цих планів до Радянського Союзу заманювали західні компанії. Вони допомагали розбудовувати промисловість, зокрема військову, яка мала постачати зброю для завоювання решти світу.

У 1920-х роках західний бізнес не поспішав налагоджувати ділові й торговельні зв’язки з таким режимом. Ця організація відмовилася сплачувати зовнішні борги царської Росії та знищила право приватної власності на контрольованій нею території. Водночас її представники вбили мільйони людей і змусили ще мільйони тікати за кордон. Однак наприкінці 1920-х років перспектива великих прибутків усе ж привабила до Радянського Союзу низку західних компаній. Вони розбудовували військову промисловість та інші галузі, необхідні для її забезпечення.

Багато з цих компаній були з Німеччини та США. На мою думку, це може бути одним із пояснень готовності політичного керівництва обох країн і в подальші періоди підтримувати сердечні стосунки з очільниками цієї терористичної організації.

Я пов’язую це явище з висловом «корисні ідіоти», який приписують Леніну. Під ним він мав на увазі як підприємців, що прагнули прибутку, так і західних діячів культури та політиків, які вірили або вдавали, що вірять, у змальований радянською пропагандою образ Радянського Союзу як прогресивної держави.

Та сама думка звучить в іншому вислові, який приписують Леніну: у гонитві за прибутком західні капіталісти продадуть навіть мотузку, на якій їх згодом повісять. На мою думку, подальша історія показала, що цей розрахунок не був помилковим.

До лютого 2022 року я не вірив, що Володимир Путін розпочне повномасштабну війну проти України. Упродовж кількох десятиліть я уважно стежив за діяльністю терористичної організації, яка називає себе Російською Федерацією. І все ж я й далі помилково вважав, що є речі, на які її керівники не підуть, бо вони не принесуть користі Російській Федерації.

Це припущення спиралося на моє колишнє уявлення про Російську Федерацію як про феодальну державу: державу з певними інтересами та логікою дій, що з них випливає.

Коли я нарешті зрозумів, що переді мною не феодальна держава, а територія, якою керує злочинна терористична організація з ознаками мафії, я почав інакше дивитися на дії її керівників.

Я усвідомив, що організація на чолі з Володимиром Путіним вторгнеться в Україну, рівно за десять днів до початку повномасштабного вторгнення.

Керівники й пропагандистський апарат організації, що діяла під назвою «Радянський Союз», брехали практично про все. На мою думку, пропагандистський апарат злочинної мафіозної організації, яка називає себе Російською Федерацією, і далі діє достоту так само.

За десять днів до початку повномасштабної війни я дивився телевізійну трансляцію пресконференції, на якій один із членів цієї організації, якого називають її міністром закордонних справ, заявив, що Російська Федерація не має ані найменшого наміру нападати на Україну.

У ту мить я знав, що напад буде. Для мене це була людина, завданням якої було брехати, і її запевнення мене не заспокоїли. Навпаки, вони переконали мене, що напад неминучий.

Скільки часу залишалося, сказати було важко. Тепер я знаю, що це було рівно десять днів.

Після початку повномасштабної війни пропаганда організації стверджувала, що Київ упаде за два-три дні. Значна частина решти світу теж вважала швидку перемогу можливою. Але я виріс в окупованій Радянським Союзом Естонії та особисто пізнав реалії цього режиму, зокрема те, як працював державний апарат і наскільки неефективним він був насправді. Тому я не вірив, що все піде так гладко, як очікували ініціатори війни.

За радянської окупації я тричі служив у радянській армії: спочатку два роки строкової служби, потім місяць обов’язкової офіцерської підготовки перед закінченням університету (на додачу до одного дня так званої військової підготовки щотижня на четвертому й п’ятому курсах), а згодом — на військових зборах. Я бачив цю армію зсередини. Я знав, скільки в пропаганді про її могутність було вигадки, а скільки — потьомкінських декорацій.

Строкову службу я проходив у 114-му окружному військовому госпіталі в Красногорську, на околиці Москви. Госпіталь фактично виконував роль неофіційного головного госпіталю Військ протиповітряної оборони Радянського Союзу. Саме там я також сформував власне уявлення про справжні втрати радянської армії у війні в Афганістані.

Сьогодні часто повторюють, що в Афганістані загинуло близько 15 000 радянських військовослужбовців і близько 40 000 було поранено. Коли після війни оприлюднили ці цифри, мій досвід роботи в госпіталі змусив мене серйозно засумніватися в їхній достовірності.

Наш госпіталь був одним із шести великих військових госпіталів Москви. У 1982 році ці шість госпіталів по черзі надавали медичну допомогу вищого рівня пацієнтам, які надходили з війни в Афганістані. Кожен госпіталь приймав таких пацієнтів протягом двох місяців на рік із п’ятимісячною перервою. Нашими місяцями приймання були лютий і серпень.

У ці місяці до нас привозили найтяжче поранених військовослужбовців із Ташкента, де центральний військовий госпіталь забезпечував медичну допомогу учасникам війни в Афганістані як тиловий госпіталь. У наступні місяці їх лікували в Москві, а потім переводили для подальшого лікування до військових госпіталів ближче до їхніх рідних місць.

Як ми тепер знаємо, на початку війни в Афганістані було чотири радянські військові госпіталі. Наприкінці війни мережа розширилася до восьми госпіталів із загальною кількістю близько 2400 ліжок. Центральний військовий госпіталь містився в Кабулі. Легкопоранених лікували в медичних пунктах частин. Тяжчих пацієнтів направляли до госпіталів. Найтяжче поранених із них скеровували до центрального госпіталю в Кабулі, ще тяжчих — до Ташкента, а найскладніших — далі до Москви.

Вважалося, що співвідношення поранених і загиблих становило приблизно три до одного: на кожного загиблого припадало близько трьох поранених військовослужбовців, які вижили.

У радянських військових госпіталях діяла система, за якою нумерація історій хвороби щороку 1 січня починалася з одиниці. Протягом року номери зростали, а наступного року відлік починався знову.

У 1982 році госпіталь у Ташкенті, який обслуговував виключно війну в Афганістані, був настільки перевантажений, що пацієнтів уже не відправляли до нас з епікризом, тобто стислим викладом історії хвороби. Натомість разом із ними надсилали оригінал історії хвороби, бо на написання стислих викладів не було часу.

На початку серпня 1982 року я оглядав щойно прибулого пацієнта, номер історії хвороби якого в ташкентському госпіталі був приблизно 42 000.

Для мене це означало, що за перші шість чи сім місяців того року до госпіталю в Ташкенті вже надійшло близько 42 000 поранених військовослужбовців. Це була лише одна ланка лікувального ланцюга, яка приймала найтяжчих пацієнтів із госпіталів Афганістану.

Це переконало мене, що справжня кількість поранених і загиблих мала бути значно більшою за цифри, які подавала радянська пропаганда.

Мене дивує, що й журналісти вільного світу, пишучи про війну в Афганістані, досі повторюють цифри близько 14 000–15 000 загиблих і 40 000 поранених. Я пам’ятаю історію хвороби з номером приблизно 42 000, яку бачив на початку серпня 1982 року. Судячи з цього номера, лише через військовий госпіталь у Ташкенті за пів року мало пройти майже стільки ж поранених, скільки офіційно нарахували за всю війну, що тривала майже десять років.

Цей досвід допоміг сформувати моє уявлення про радянську армію та її реальну боєздатність. Я також міг судити про цю боєздатність, спостерігаючи за навчальною програмою та викладанням на курсах санітарних інструкторів у нашому госпіталі: замість навчання курсантів залучали до робіт, які потрібно було виконати госпіталю, зокрема до прибирання снігу. Таке «навчання» відбувалося в усій радянській армії, де солдати були безплатною робочою силою і для системи загалом, і для офіцерів у найрізноманітніших справах, зокрема на будівництві їхніх дач.

Саме тому до повномасштабного нападу Росії я був переконаний, що війни не буде: війну можна програти. Натомість гібридну війну можна вести безстроково, постійно оголошуючи про перемоги й завдаючи противникові шкоди у способи, на які важко відповісти. У цьому я помилився.

Уся вільна Європа нині переживає гібридну війну з постійними атаками з боку відгалужень терористичної організації Російської Федерації, зокрема останнім часом — прихованими військовими нападами й терактами. На такі атаки важче відповісти, бо за будь-якою відповіддю негайно йде пропаганда, яка проголошує, що західні країни розпочали війну проти Російської Федерації, водночас замовчуючи її власні безперервні напади на західноєвропейську територію, особливо якщо керівники Західної Європи не дотримуються принципу, відомого з історії про гордіїв вузол.

Попри корупцію та проросійські погляди кількох колишніх керівників, Україна на той час усе ж була вільною країною, де люди могли вільно говорити й працювати. Вільні люди не здаються так легко, як, можливо, уявляють їхні вороги. Люди, які виросли у свободі, не віддають цієї свободи.

Я чув кілька історій про російськомовних українців, які раніше спілкувалися лише російською, а після початку повномасштабної війни перейшли виключно на українську навіть у родині.

Роками російська пропаганда змальовувала Путіна як майстра геополітики — стратега, який завжди прораховує багато ходів наперед. Насправді він виявився цілковито нездатним досягти цілей, які поставив, розпочинаючи повномасштабну війну проти України. Замість того щоб тісніше прив’язати Україну до Росії, він отримав дедалі більш незалежну Україну. Путін загнав себе в глухий кут і не знає, як вийти із ситуації, не втративши обличчя, а можливо, навіть життя, якщо не зуміє подати все так, ніби події розвивалися за планом.

Між Україною та Російською Федерацією є важлива відмінність. За тридцять років Україна виховала покоління, які мали самі визначати своє майбутнє й брати відповідальність за власне життя та добробут. Їхнє ставлення до життя, праці, розвитку й захисту країни відрізнялося від ставлення людей, підкорених злочинному терористичному угрупованню з ознаками мафії. Це видно на прикладі російськомовних українців, які борються за свободу країни так само завзято, як їхні україномовні співвітчизники, якщо не завзятіше.

Натомість на території, яку називають Російською Федерацією, економічну владу й розвиток контролювали люди, які безпосередньо служили цьому терористичному угрупованню з ознаками мафії. Вільний розвиток як такий був неможливий. Якщо комусь усе ж вдавалося завдяки зусиллям і наполегливій праці створити успішне підприємство, його відбирали у власника. У найкращому разі власник устигав утекти за кордон, у найгіршому — опинявся у в’язниці. Для декого після ув’язнення наставало вигнання, як це сталося з Михайлом Ходорковським.

За моєю оцінкою, на початку війни рівень освіти українців був помітно вищим, а їхня ініціативність і почуття відповідальності за країну перебували на зовсім іншому рівні. Згадуючи початок боїв на Донбасі у 2014 році, я пам’ятаю гіркий вислів: пересічний боєць з українського боку мав дві вищі освіти, а пересічний боєць із протилежного боку — два тюремні вироки. Зловживання алкоголем також було значно менш поширеним в Україні, ніж на території Російської Федерації. Тому підстав очікувати легкої перемоги не було. Подальший перебіг війни підтвердив для мене цю оцінку.

Я десятиліттями стежив за розвитком України й порівнював його з розвитком Російської Федерації. Особливе враження на мене справляли інтерв’ю в медіа з радниками з найближчого оточення президента Зеленського. Слухаючи їх, я чув добре освічених, сумлінних людей і був упевнений, що керівництво країною перебуває в надійних руках.

Людей не вчать, як виконувати свою роботу, коли вони добре її роблять. І все ж приблизно через місяць після початку повномасштабної війни я відчув, що на переговорах було втрачено одну можливість.

Я хотів би, щоб українська делегація поряд із вимогою вивести російські війська з усіх окупованих територій висунула ще одну пропозицію: амністію можна було б запропонувати людині чи групі, яка доправила б Володимира Путіна до міжнародного суду в Гаазі. Під цим я мав на увазі можливість знову вільно розпоряджатися своїми замороженими активами та грошима на закордонних банківських рахунках.

Такою була моя ідея щодо того, як можна змінити особисті стимули людей, які оточували Путіна.

Ще однією можливістю, яку втратило керівництво України під час війни, була зміна закону, за якою будь-який корупційний вчинок також розглядався б як державна зрада, оскільки він послаблює здатність держави протистояти агресії.

Коли надія швидко захопити Київ розвіялася, дехто з його найближчого оточення, можливо, почав замислюватися над ціною, яку заплатив за вступ у цю війну. За словами багатьох експертів, у найближчому оточенні Путіна немає нікого з особистими статками менш як один мільярд доларів.

До війни вони могли подорожувати світом як вельможі. Вони мали літаки, яхти, вілли та іншу нерухомість на Заході, а їхні діти навчалися в західних країнах. Тепер їхні активи заморозили, свободу пересування обмежили, і вони застрягли в Росії.

Я міг уявити розмову двох таких чоловіків у сауні. В одного, наприклад, було заморожено 15 мільярдів доларів, в іншого — 16 мільярдів, а їхнє колишнє життя зруйнувалося. Чи могла перспектива повернути доступ до активів спонукати їх шукати спосіб усунути Путіна від влади й віддати під суд? Чи були б вони готові витратити, наприклад, один мільярд доларів на хабарі охоронцям Путіна, щоб усунути його від влади й передати суду в Гаазі? У нинішній Російській Федерації все продається, і навіть те, що здається недосяжним, можна купити за відповідну ціну.

Тоді я припускав, що достатньо сильний особистий інтерес у поєднанні з перспективою послаблення санкцій міг би зруйнувати відданість Путіну в його оточенні, яка частково ґрунтується на страху, а частково — на економічній вигоді, і створити можливість для завершення війни.

Багато міжнародних оглядачів і політиків, обговорюючи Росію та війну між Росією й Україною, пропонують рішення, спираючись на певну логіку. Вони виходять із того, що Російська Федерація — це держава з національними інтересами й цілями.

На мою думку, вони не помічають головного: це територія й населення під владою злочинної терористичної організації з ознаками мафії. Долю цієї організації вирішує одна людина. Нині її звуть Володимир Путін. Наскільки мені відомо, він є воєнним злочинцем із вересня 1999 року, коли почалися звірства в Чечні.

Я бачу дві можливі причини його нападу на Україну.

Перша стосується інформації, якою його могли годувати. Його близький союзник Віктор Медведчук, який прагнув захопити владу в Україні, міг переконати його, що населення України налаштоване проросійськи, любить Путіна й зустрічатиме російських солдатів квітами. За такого розвитку подій Путін увійшов би в історію як так званий возз’єднувач земель Російської імперії.

Захопивши Крим у 2014 році, Путін уже відчув смак успіху й захоплення населення з промитими мізками. Україна тоді була дуже слабкою, а її проросійський президент утік. Як я це розумію, у 2022 році Путін, можливо, захотів знову пережити це відчуття: постати перед народом як лідер, якому всі співають хвалу.

Другою можливою причиною було те, що приклад України ставав дедалі небезпечнішим для його режиму.

Україна мала подібне радянське минуле, але тут люди могли вільніше розвиватися, працювати й жити. Різниця між їхнім життям і життям людей під авторитарною владою ставала дедалі очевиднішою. Завдяки подорожам та особистим контактам цю різницю могли помітити й люди, на яких російська пропаганда постійно намагалася впливати.

На мою думку, сама можливість побачити інший спосіб життя в сусідній країні з подібним минулим могла загрожувати владі Путіна.

Коли стало зрозуміло, що Київ не буде захоплено ані за два-три дні, ані за два-три тижні, а російські війська були змушені відступити з київського напрямку, дискусія зосередилася на тому, що відбудеться далі і як триватиме війна.

І знову обговорення спиралося на припущення, що Російська Федерація — держава, а не терористична організація. Навіть ті, хто розуміє, що її цілі й плани безпосередньо залежать від цілей і планів Володимира Путіна, часто виходять із того, що Путін — президент країни.

Але відкиньте цей титул і виходьте з того, ким Путін, на мою думку, є насправді: воєнним злочинцем і керівником злочинної терористичної організації з ознаками мафії. Тоді постає інша картина. Його дії визначаються не добробутом країни чи її жителів, а його власними почуттями як найвищого мафіозного боса.

Я бачу паралель зі способом мислення Адольфа Гітлера у квітні 1945 року, коли було зрозуміло, що Третій рейх розвалюється. Замість того щоб спробувати врятувати населення від знищення, Гітлер, як я це розумію, висловлював таку позицію: якщо загину я, нехай загине й країна. Мені здається, що Гітлер є одним із взірців для Путіна і що подібний спосіб мислення може керувати й Путіним. Чи спіткає Путіна така сама доля, як Гітлера, ще належить побачити.

Я вважаю, що Путін боїться втратити владу, бо йдеться про його власне виживання. Можливо, він не розраховує на долю Хрущова, для якого усунення від влади не означало смерті. На мою думку, страх Путіна пов’язаний натомість із різними формами фізичного усунення — з тією долею, яка спіткала Леніна, Сталіна й Берію.

Путін також пам’ятає долі Каддафі, Чаушеску й Саддама Хусейна. На мою думку, страх перед подібним кінцем може впливати на його рішення.

Коли Путін усвідомив, що швидкої перемоги не буде, йому довелося з цим рахуватися, хоч би яку брехню про війну розповідало йому оточення. За моєю оцінкою, він перелякана людина, яка так і не наважилася поїхати на справжній фронт і безпосередньо поговорити з солдатами. Я підозрюю, що зустрічі, які влаштовують у Кремлі, часто є постановками за участю співробітників служб безпеки, перевдягнених у солдатів. І всі ми пам’ятаємо безглуздо довгі столи та величезну відстань між ним і навіть найближчими радниками під час зустрічей у його резиденціях.

На мою думку, він дотримується тієї самої позиції, яку я бачив у багатьох людей під його владою: якщо вони не хочуть нас поважати, нехай нас бояться.

Повага — важливе поняття в міжособистісних стосунках у російському суспільстві. Навіть коли люди разом п’ють горілку, часто лунає запитання: «Ти мене поважаєш чи ні?» Для мене ця установка також допомагає пояснити реакцію Путіна на український спротив.

Якщо Україну не вдається приєднати до Росії з квітами, хлібом і сіллю, як він спочатку сподівався, нехай це станеться ціною руїн і мертвих тіл. Якщо при цьому загине й багато людей, які перебувають під його власною владою, для нього це, можливо, не має значення. За моєю оцінкою, він не має ані турботи про власний народ, ані почуття відповідальності перед ним (читай: перед людьми, над якими панує).

Путін виріс під владою терористичної організації. Значну частину життя він був рабом і співучасником режиму. Згодом, прийшовши до влади, він продовжив ту саму логіку, тепер уже з позиції альфатерориста.

Я порівнюю його поведінку з діяльністю мафіозної організації, де люди діють, щоб задовольняти бажання та примхи ватажка. Якщо бажаного результату не можна досягти одним способом, метою стає завдати іншим якомога більшої шкоди.

У цьому я бачу також одне з пояснень нападів російської армії на цивільних і масштабних руйнувань, які вона чинить. Як я це розумію, їхнє послання таке: якщо ви не захотіли зустріти нас квітами, ви страждатимете.

Тут я хочу зробити короткий відступ і звернутися до ієрархії влади в Російській Федерації.

Якби завтра з’явилося повідомлення, що «президент ІДІЛ» візьме участь у державному прийомі у Вашингтоні, багато хто вирішив би, що відбувається щось глибоко неправильне. ІДІЛ не є державою, а її керівник не має легітимності глави держави. Це релігійна терористична організація.

Моє порівняння таке: я розглядаю Радянський Союз і Російську Федерацію, що постала після нього, як організації саме такого типу — перший як терористичну секту, другу як злочинну організацію з ознаками мафії. У цій аналогії організація є версією ІДІЛ розміру XXXL: за тривалістю існування, територіальними масштабами та обсягом зла, яке вона заподіяла іншим.

На керівника організації можна навісити ярлик «президент», а на його найближчих помічників — ярлик «міністр». На мою думку, ярлик не змінює ані природи влади, ані злочинного характеру дій.

Так само, з погляду моїх моральних переконань, природа діяльності не змінюється від того, що членів організації одягають у форму й надають їм військові звання. Можна одягнути у форму триста тисяч людей або озброїти кілька мільйонів, але для мене залишається запитання: чию волю вони виконують і якій владі служать? На мою думку, вони просто члени цієї злочинної організації — як нижчого, так і не зовсім нижчого рівня.

Коли говорять про міністра закордонних справ Російської Федерації, цей титул, на мою думку, приховує його справжню роль. Я бачу в ньому члена злочинної організації, завдання якого — представляти її та поширювати пропаганду за її межами.

На мою думку, титули, які носять ці керівники, — це ярлики, покликані приховати їхню справжню сутність. Водночас я не сумніваюся, що багато з тих, хто носить ці ярлики, справді вважають себе міністрами, військовими, офіцерами й генералами. Їхнє уявлення про себе не змінює моєї оцінки влади, якій вони служать, або того, що вони роблять. На жаль, багато інших людей теж вважають їх міністрами, військовими, офіцерами й генералами — як на території, над якою панує ця терористична організація, так і за її межами, зокрема в західному світі.

Якщо ми розглядаємо Російську Федерацію як територію й населення під владою злочинної терористичної організації з ознаками мафії, будь-яка оцінка її майбутнього має передусім виходити з особистих думок і цілей однієї людини — керівника організації Володимира Путіна.

Коли люди запитують, чому вони так поводяться, чому вбивають людей і чому так ставляться до власного народу, моя відповідь проста: тому що можуть. І їм це подобається.

І вони можуть продовжувати, доки в західному світі є політики, оглядачі, підприємці та звичайні люди, які вірять пропаганді Російської Федерації й не розуміють, з якою організацією мають справу.

За моєю оцінкою, ця організація сприймає будь-яку поступку як слабкість. Кожна нова поступка заохочує її діяти далі. На мою думку, такі злочинні організації розуміють лише один аргумент: силу й рішучість. А якщо керівники організації самі шукають компромісу або йдуть на поступки, власне оточення вважає їх слабкими й усуває.

Вони засвоїли з історії один важливий принцип, який практикувала ще Римська імперія: divide et impera — розділяй і володарюй.

Як я це розумію, організації, які продовжують цю традицію влади, успішно застосовують цей принцип уже понад століття. Щоб тримати під контролем підвладних їм людей, вони використовували батіг і пряник. Противників натомість фізично знищують. У зовнішньому світі вони сіяли розбрат усіма можливими засобами: грошима, спокусливими обіцянками, зброєю й терором.

Мене тішить, що дедалі більше політиків, принаймні в Європі, схоже, починають розуміти: пошук компромісів із такою організацією та поступки їй можуть лише заохочувати її й підливати бензину у вогонь.

Міжнародна ситуація додатково ускладнюється тим, що людина з найбільшою владою та відповідальністю на світовій арені, схоже, поділяє Путінову зосередженість на особистій вигоді та власних інтересах і в цьому сенсі виявляється несподівано близькою йому за духом.

Що буде далі?

Важко сказати. Відповідь залежить від тих, хто може безпосередньо впливати на майбутнє: керівників держав і населення демократичних країн.

Що раніше вони зрозуміють, яка злочинна організація діє під назвою «Російська Федерація», і що раніше відмовляться від хибних уявлень та ілюзій і почнуть виходити з реальності, то раніше зможуть дієво впливати на перебіг подій (гордіїв вузол?).

На мою думку, ще не пізно дати іншим членам керівництва організації зрозуміти, що можливість амністії може відкритися, якщо вони усунуть воєнних злочинців від влади й доправлять їх до міжнародного суду в Гаазі.

Під амністією я маю на увазі можливість знову розпоряджатися своїми замороженими активами на Заході. Економічним стимулом у цій пропозиції було б повернення їм доступу до цих активів.

Я сподіваюся, що дедалі більше людей зрозуміють, чим є Російська Федерація і ким є Володимир Путін. Перш ніж лікувати хворобу, потрібно встановити діагноз; так само і з Путіновою системою.

Щоразу, коли хтось каже «президент Путін», ми маємо розуміти, що йдеться про найвищого мафіозного боса терористичної організації та воєнного злочинця.

Кожна західна компанія, яка торгує з Російською Федерацією (територією та людьми під владою злочинної терористичної організації), має розуміти, що ця торгівля допомагає підтримувати існування організації, а платою стають невинні українські життя. Щоразу, коли я щось купую, я намагаюся з’ясувати, яка компанія це виготовила і чи вона досі веде діяльність у Росії, щоб уникнути непрямого фінансування російської воєнної машини.

Я помилявся до січня 2022 року. А ви весь цей час мали рацію?


Слава Україні!

Ingen kommentarer:

Legg inn en kommentar